Втікти від реальності і від проблем, які вона приносить. Від переживань, які супроводжують усе це. І розумію, що не можна...

Людина - ніжна тваринка, яка потребує уваги до себе. І це стосується кожного, без винятку. Навіть найбільш черства з першого погляду особа мріє про те, що її зрозуміють і пожаліють. А часто ніхто не приходить і не жаліє - бо вона сама відбиває будь-яке бажання це робити, показуючи усім свою власну сильність і незалежність. А зрештою, кожен обирає свій власний шлях... от тільки не треба після цього вибору нарікати на тяжку долю.

Зовсім не про те хотілося писати. А, власне, про те, що ця ніжна тваринка, якою є людина, прагнучи щось отримувати, у більшості випадків не готова це ж віддавати. Прагнучи ніжності і любові до себе, вона не готова любити так, як би хотіла, щоб її любили - самовіддано, абсолютно, беззаперечно. А коли хочеться поплакатися у чиюсь маринарку ніколи не задумається, що можливо цій людині потрібне те саме.

А коли ніжна тваринка не отримує бажаної підтримки... вона перетворюється на розлюченого незадоволеного хижого звіра, який готовий мститися! От такі ми, люди, егоїсти... але напевно не всі.

Спогади і ностальгія... Таке теж буває, особливо коли залишаєшся наодинці зі своїми думками, телевізором і лептопом. Таке приємне і трохи бентежне відчуття.

Пригадую, як ми познайомилися, як я чекала кожної наступної зустрічі, а набагато частіше - чергового телефонного дзвінка, який тривав наступні кілька годин. Ця необхідність розлучатися... відчувалося божевілля, причому взаємне. Тепер маємо нагоду відчути те саме, або ж зрозуміти, що все змінилося.

Чи можливо бути такими романтично-божевільними протягом усього життя?

Результат теста: ":: Ваш "психологический" возраст ::"
вам 24 года

Пройти этот тест

Невже мої подруги бл...ді? Одна віддається іноземцям за гроші, інша проводить ночі в сауні з молодими одруженими бізнесменами... куди котиться цей світ? Цікаво, що ще нового я дізнаюся про своїх подруг найближчим часом? А, може, це норма?

От щастя без такого явища, як нещастя (за твердженням основної маси моїх знайомих) взагалі існувати не може. Так само не може існувати примирення без сварки. Так невже людина свідомо над собою знущається, щоб просто потім насолоджуватися, коли стане добре? Це що якась підсвідома реакція чи рефлекс - робити погано, щоб потім стало добре?

Чи є щось погане в умінні швидко прощати і відходити від сварок в лічені години? Чи є щось погане в тому, що ти намагаєшся розвіятися після нервового зриву? А в тому, щоб ставитися до життя якомога простіше і легше?
Люди, вказуючи на твої вади і повчаючи тебе зачасту звинувачують у своїх же недоліках. Так само і з порадами: дають поради, які насправді потрібні їм самим. Люди потребують захисту, розуміння, чуттєвості і уваги зі сторони інших. Так хочеться їм це дати зараз. Чому ж про це забуваєш у найнеобхідніші моменти?

Весь час тікаю – час у русі
Наш Світ –це те, чого боюся
Шукаю місця для притулку
Моїх надій і починань

Забившись, як черв’як у стулку
Без зайвих страхів і вагань
Я лиш для тебе віддаюся
На межигіррі всіх кохань

Не мрія кожного – безодня
Випалює в душі моїй
Намисто сумнівів самотніх
І порожнечу вічних днів

Страх – це його шукає серце
І прагне втечі від бажань
Наш Світ – це те, чого не жаль
І те, за що не варто вмерти

Кімнатний пил, що не піднімався віками
Сонячний промінь втулився
Крізь щілину в стіні, завтовшки з долоню
Старезні книжки, великі шафи
Потріскані й розшарпані
А деякі зовсім нові, але пожовклі
Віднайти в собі те, що вже давно поховане
Можливо, і не народившись
Свій внутрішній світ, покинутий заради...

Що робити, коли близька тобі людина намагається одержати над тобою перемогу в боротьбі, якої нема, яка взагалі безпричинна і розпочата не тобою. Припинити цю боротьбу, просто поступившись і дозволивши цій людині самостверджуватися за рахунок гноблення тебе? Після примирення нічого не змінюється, крім ставлення одне до одного. Я віддаляюся. Я закриваюся. Я поступилася. Я образилася. Тим не менше, я люблю.

Пробую переступити через неприємні враження і спогади. Не надто виходить. Близька (як тобі здавалося) людина не відчуває своєї провини і впевнена у своїй правоті. Можливо, поступившись зовні, я не поступилася всередині? Можливо, я все-таки маю це зробити? А може, це був хибний крок. Але життя покаже.

Як відрізнити брехню і правду?
І чи можна вважати брехнею, коли людина, відповідаючи на запитання, на кілька секунд дивно запинається (причому, що відповісти на це запитання досить просто). І чому, цікаво, ми все-таки брешемо? Часто в цьому навіть необхідності нема... Чи є?

Скучила за світом
І все одно немає сил вилізти на повітря
Чи, може, просто варто це зробити і не думати, про те, як важко жити
Гм
Що ж переможе: здоровий глузд, прагматика і сила волі чи депресняк, відсутність сили і натхнення?

Палити чи не палити? Ось у чому питання.

У світі туману й відкритих вікон
Лишилася холодна і одна
Ніч вічна, темрява сумна
Вогонь всереднині чомусь тепер не світить

Мірила дня і ночі ще не згасли
А вже не видно жодної душі
Що вірить в світлу радість й невмируще щастя
І відривається від сірої землі

Так легко поглинаємось собою
Не розуміючи, що нас уже нема
Ми хочемо свободи, влади, волі
А їх у нас ніхто й не відбирав

Ми мали брати те, чого хотіли
Тепер платити час прийшов сповна
за те, що знали і чого не вміли
Вікно відкрите - крок і ти вже там

Печаллю й смутком оповите
живе моє просте життя
там вдалині неначе світить
вогонь страждання і ниття
Смієшся і радієш світлу
але мене не пам"ятаєш
страждань моїх не поділивши
так легко кидаєш і...знаєш
тобі ще є куди вертатись
набридло я не знаю більше
того що мало колись статись
І я не пишу більше віршів

скрізь одинокі...
краса гри...
переживання...
кохання...
все несправжнє і штучне...
тим не менше, світло і приємно...
минуле і майбутнє преплетені і немає між ними межі
нема межі...
ми безмежні!

морозило морозиво
мережані стежки
і в березні у Вроцлаві
посипались сніжки
весною снігу ніц не треба
а краще б сонечка із неба
підсніжників й травички
і посмішку на личка

Якщо людина завжди отримує те, чого хоче, то я хочу псувати людям настрій (а заодно і собі), а потім після всього цього страждати... гратися емоціями і почуттями...
А потім смакувати те, яка я нещасна...
Не хочу більше так.

Просто не розумію.
Ускладнюємо собі життя, робимо його нестрепним і нелегким.
Жаліємося, плачемо. Невже так має бути?